«Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без меж і кордонів», — говорив Іван Франко. 

Його називають «українським каменярем», згадують про його твір «Захар Беркут», а вірш «Вічний революціонер» цитують в усьому світі. Франко — автор близько 6000 творів, серед яких 10 поетичних збірок, 1 збірка поем (усього їх 50), 10 творів великої прози й близько 100 малої, понад 3000 публіцистичних статей.

Іван Франко народився в родині селянина-коваля 27 серпня 1856 року. Із самого дитинства мав неабиякий хист і надзвичайну пам’ять, про що засвідчують відомості з його автобіографічного листа: «Шевченка я вивчив майже всього напам’ять (а пам’ять у мене була така, що лекцію з історії, котру вчитель цілу годину читав, я міг опісля продиктувати товаришам майже слово в слово!)».

Після Дрогобицької гімназії він навчався у Львівському університеті, згодом у Чернівецькому, де й здобув вищу освіту. Пізніше, у Віденському університеті, захистив докторську дисертацію «Варлаам і Йоасаф, старохристиянський духовний роман і його літературна історія». Коли Івану Франку було 20 років, світ побачив його першу поетичну збірку «Баляди і розкази». До слова, у своїй творчій діяльності поет використовував близько сотні псевдонімів і криптонімів: Джеджалик, Руслан, Мирон, Невідомий, Іван Живий, Не-Теофраст, Один з молодіжи, Один з русинів міста Львова, Vivus та багато інших.

Франко пережив три арешти. Після другого, у 1880 році, ледь не помер від голоду. Попри це він вирізнявся величезною працьовитістю при неймовірному таланті: писав українською, німецькою, польською, російською, болгарською, а вільно володів 14 мовами. 

Багато своїх творів Іван Франко перекладав самостійно. За підрахунками науковців, за своє життя він опублікував понад 1150 статей польською мовою, і близько 150 — німецькою. Не дивно, що сучасники називали його «академією в одній особі».

Окрім того, що Іван Франко був відомим поетом, драматургом, прозаїком, філософом, фольклористом, істориком, перекладачем, етнографом, він також був громадсько-політичним діячем. 1890 року став головою першої української політичної партії «Русько-українська радикальна партія». Також одним із перших підтримав український феміністичний рух, а саме видання жіночого альманаху «Перший вінок», який склали Наталя Кобринська та Олена Пчілка.

Деякі історики стверджують, що Франко першим в історії української літератури заявив про ідею соборності Української держави. 

Ще в XIX столітті він був переконаний, що наша держава стане сильнішою та матиме вплив лише за умови об’єднання Наддніпрянської та Західної України. Водночас поет розумів, що без освіченого українського суспільства неможливо створити сильну країну. Тож у контексті своєї громадсько-політичної діяльності виступав і письменником, і поетом, і публіцистом.

Іван Франко — перший претендент від України, який був номінованим на Нобелівську премію з літератури. Його кандидатуру висунув віденський науковець Йозеф Застирець у 1915 році, але лист надійшов надто пізно, коли вже затвердили список претендентів. 1916 року Іван Франко помер, а за правилами Нобелівського комітету премія вручається номінантам лише за життя.

Іван Франко за покликанням був поетом і філософом, але в умовах поневолення українського народу не міг бути лише письменником. 

Він охоче брався за будь-яку роботу, яку вважав корисною для піднесення українського народу. Багато його літературних планів через це залишилися нереалізованими, про що він гірко згадував у поезіях. 

Але саме жага до розвитку національної свідомості дозволяє нам говорити, що в особі Івана Франка ми маємо не тільки великого письменника, а й видатного сина українського народу.