У 1920-х роках художник Михайло Бойчук казав: «Ми маємо бути щасливими, що переживаємо початок весни мистецтва». Згодом ці часи прозвуть «ренесансом»: зліт модернізму, розмаїття течій, численні літературні угруповання, розвиток кіно, театру, живопису…

Та на зміну українській весні прийшла радянська табірна зима. У 30-х митців одне за одним арештовують, звинувачують у «націоналізмі», засилають і фізично знищують. Відродження стає «Розстріляним», а пам’ять про цей період берегтиме будинок «Слово» — місце, де колись гуртувалися українські таланти, вбиті радянською владою.

Будинок «Слово» — унікальне явище. 



Ну де ще є такий дім, в якому під одним дахом жили б десятки чільних митців доби? Все почалося у 1920-х, коли більшовики вдалися до українізації та зміцнення своїх позицій. Українізація робітництва, державного апарату, культури — все, як-то кажуть, для вас. Тож коли українські письменники попросили владу збудувати кооперативний будинок, ідею радо прийняли.

Столицею України та центром культурного життя тоді був Харків, де і запланували будівництво «Слова» на околиці міста. Назва, до речі, продиктувала архітектуру символічну форму будинку – у формі літери «С».

Архітектор Митрофан Дашкевич продумав усе до дрібниць: навіть солярій на даху і дитсадок. Будували з найкращих на той час матеріалів. Та насправді з золота кували клітку, і вже зовсім скоро письменники пожалкують про своє прохання.

У 1929 році будинок починають заселяти. 5 під’їздів, 5 поверхів, 66 квартир. Серед мешканців найбільше літераторів: Микола Хвильовий, Остап Вишня, Іван Багряний, Валер’ян Підмогильний, Михайль Семенко, Майк Йогансен та інші.

Були драматурги й актори, зокрема Микола Куліш та Лесь Курбас, очільник театру «Березіль». Непересічні художники-«бойчукісти», як-от Іван Падалка і Василь Седляр.

“У цих квартирах панує дух новаторства, свобода думки і віра в українське мистецтво.”

У «Слові» починається життя: мешканці пліч-о-пліч створюють свої шедеври, ходять одне до одного на чай, позичають у Курбаса книжки про мистецтво, діляться ідеями на сходових прогонах. Тут пише Підмогильний, який приносить в українську літературу екзистенціалізм, з’являються виняткові поезії символіста Тичини, працює над модерними виставами нерозлучний тандем Куліш-Курбас. У цих квартирах панує дух новаторства, свобода думки і віра в українське мистецтво. Та за богемою пильнують — протягом усіх 20-тих років. Радянській владі не потрібна українська мрія — вона хоче відновити імперію. Згодом на митців почнуть надходити доноси, влада згорне українізацію, а за кілька років від голоду вимиратимуть українські села.

У 1930-ті під увагу НКВС потрапляють жителі більшості квартир будинку «Слово». «Першою ластівкою» вважають Галину Орлівну — акторку з квартири №27. Її першого чоловіка арештували раніше й засудили до смертної кари. Галині дали 5 років, а по закінченні строку вона вже не мала права повертатися в Україну. 12 травня 1933 року чекісти забирають Михайла Ялового. «Арешт Ялового — це розстріл цілої генерації», — каже наступного дня Хвильовий і стріляє собі у скроню. Протягом кількох наступних років жителів «Слова» одне за одним вивозять у чорних «воронках». Далі типовий сценарій — вирок, табір, розстріл. Зникає покоління митців. Їхні твори нищать, їх самих таврують ганьбою, називають «буржуазними націоналістами» і «шпигунами», а то й не згадують зовсім.

Хвиля репресій зачепила 40 квартир із 66. 
Розстріляні — 33 особи, 

заслані на довгі роки — 3, 

померли в засланні — 2, 

наклали на себе руки — 1, 

убиті/померли за незрозумілих обставин — 1. 

Когось влада перетворила на свого слугу (Павло Тичина), хтось зумів утекти (Іван Багряний), хтось навіть повернувся з заслання (Остап Вишня).

Загалом же, за приблизними оцінками, в часи «Розстріляного відродження» репресували 30 000 українських інтелігентів. Страшна ціна українського слова.

7 березня 2022 року російські війська обстріляли будинок «Слово». Імперія не полишила спроб нас убити. Вона знов і знов намагається знищити нас і наше слово.

Та воно не зникло у 30-ті — не зникне й сьогодні.